24-26 березня в Дніпрі проходив Всеукраїнський фінал АФЛУ, в якому свій регіон – Херсонщину – представляла команда «Стелс» з обласного центру. Спортивний результат виступу в Дніпрі, а ним стало третє місце в Першій лізі, не задовольнив гравців і керівників клубу, але це лише поштовх рухатися далі. Про підсумки виступу на Всеукраїнському фіналі, про історію утворення команди, її поточне життя та перспективи, в ексклюзивному інтерв’ю офіційного представника, президента та спонсора команди «Стелс» (Херсон) Владислава Кащеєва.

- Щойно ваша команда повернулася з Всеукраїнського фіналу. Це була вже не перша участь «Стелсу» в змаганнях цього рівня?
- Так, це була наша друга участь у Всеукраїнських фіналах, а вперше ми грали два роки тому в Запоріжжі, і були для всіх «темню конячкою». Минулого року ми, на жаль, втратили титул чемпіонів Херсону, тож на Всеукраїнський фінал права їхати не мали.

- Які сподівання були напередодні виїзду до Дніпра?
- Тільки самі великі – ми їхали лише за перемогою, їхали, знаючи склад своєї групи і те, що вона прохідна. Ми могли пройти далі і вийти до Вищої ліги, могли пройти і досить далеко, у зв’язку з тим, що ті команди, яким ми поступилися, посіли підсумкові друге та третє місця. У Дніпрі ми були міцною команди, на нас суперники дуже серйозно налаштовувалися, і ми бачили, як вони раділи, коли нас перемогли. 

- За розкладом Всеукраїнського фіналу вам доводилось грати по дві гри щодня. Це було серйозним фізичним навантаженням для аматорської команди?
- Щодо «фізики», то ні. А з точки зору організації, то так. «Стелс» двічі грав о пів на десяту вечора, і в перший день, і в другий. Так випало за календарем, і я до чого це кажу – два зали для такого фіналу це замало. Має бути три спортивних майданчика. Не встигали відпочити: приїхали додому о 12-й вночі, поки повечеряли – вже година ночі, і лягали спати о другій. Нехай це було б дві гри, але не так пізно. Перша – о другій годині, і друга – о шостій. Але ж не так пізно, як ми грали – о пів на десяту!

Першу гру ми грали з дороги, вранці виїхали з Херсону, 7 годин їхали до Дніпра – ви самі знаєте, які в нас дороги. Ми приїхали за дві години до початку гри, і я знаю свою команду – ми встигли відпочити, налаштуватися та переграти «Сатурн» з Вапнярхи 3:2, хоча й поступалися 0:2.

- Але ця перемога так і залишилися єдиною, яку ви здобули в основний час.
- На жаль, так. Але я скажу, що ми не були слабшими за інші команди, навіть були сильнішими. Це визнавали і наші суперники – той же «Свісспан-Горизонт» з Костополя дуже радів перемозі над нами. Ми вели 1:0, але потім пропустили прикрі два м’ячі, що і призвело до невтішного результату. А головне, що судді могли б судити трохи по-іншому. Ми розуміємо, що арбітр теж людина, але в кількох моментах він помилявся. Це теж відіграло свою роль.

- Попри розчарування, довелося налаштовувати вже на Першу лігу?
- Ми самі собі хотіли довести – як і чому. Неможна так віддавати очки, і їхати з турніру з опущеною головою. Ми вирішили довести, що ми – не просто так на цьому турнірі. Що ми дійсно міцна команда, що ми можемо перемагати.

- З п’яти матчів, що ви провели в Дніпрі, який був найскладнішим?
- З київською «Альтернативою». Це дуже потужна команда, з хорошим тренером Миколою Костенком, з хорошими гравцями з досвідом Екстра-ліги. Ми, до речі, з нею вже вдруге грали, а перший раз це було на турнірі в Чорноморську. Там програли на останній секунді, а в Дніпрі взяли в них реванш. 

- Здавалося б, після успіху в чвертьфіналі у вас мав би бути емоційний сплеск, але наступного дня в півфіналі зазнали болючої поразки.
- А я вам скажу, чому. Емоційний підйом був дуже сильним, але гра завершилась о пів на одинадцяту. За півгодини ми вийшли зі спорткомплексу, сіли до автобусу, переїхали на лівий берег, поки доїхали до місця розташування. Тож загалом було дуже мало часу для відпочинку – півфінал ми грали наступної доби о 10.40! А до цього ще й додам, що в нас було на годину менше для відпочинку через зміну часу з суботи на неділю. Ми все ж таки боролися проти полтавської команди, і мали свої нагоди для взяття воріт.

- Яке ваше ставлення до того, що на Всеукраїнському фіналі не гралися матчі за третє місце?
- Ми вважаємо себе бронзовими призерами, так само, як і житомирський «Атлет», який також поступився в півфіналі. Гра за третє місце була б зайвою. Це для всіх хлопців дуже важливо з точки зору психології вважати себе бронзовими призерами. Трошки було прикро за підсумковий результат, але ми розуміємо, що ми на правильному шляху.

«Стелс» – це сімейна команда. В нас люди грають за відношення, наші гравці не є контрактниками, вони всі є нашими друзями, і за це їм велика подяка. Коли ми грали в Елітному фіналі в Чорноморську перший раз, ми побачили дуже цікаву команду «Чорне море» з Одеси. Так це приклад сімейної команди, це – взірець для нас, як аматорів. Я хотів би, щоб і в нас була сімейна команда, щоб ми були разом не тільки в спорті, не тільки на футзальних майданчиках, але і в житті. Виїзди на природу, з родинами, з дітьми, з дружинами.  Ми навіть, коли повернулися додому, такого не очікували – ми приїхали з Дніпра пізно, о дев’ятій, і нас зустрічали! З оваціями – це треба було бачити! Це справжня сім’я.

- Загалом, команда – це живий організм, і до неї хтось приходить, з неї хтось йде. Як у вас із ротацією кадрів?
- Хотів би акцентувати вашу увагу на тому, що нашій команді 6 років, вона було утворена в 2011 році. Спочатку це було хобі. Ми тренувалися, я був воротарем, а потім з друзями, з людьми, які просто люблять футзал, вирішили утворити команду. 

- А чому назву обрали досить дивну – «Стелс»?
- Команда «Стелс» – це команда-сюрприз, якщо перекласти. Ми можемо будь-кому піднести сюрприз – і собі також. Під цю назву можна підібрати все, що завгодно. Це і невидимка, це і новітні технології, тут багато чого можна вкласти.

Після створення ми почали грати в місцевих турнірах, президент Херсонської асоціації футзалу Олексій Левченко запропонував заявитися до турніру. Перший млинець виявився глевким – ми програли 9 матчів поспіль, і лише в 10-му здобули першу перемогу 4:1 – це не можна уявити, як ми раділи. Ми потрапили до Першої ліги, де змогли посісти третє місце.

- Хто працював з вами в якості головного тренера?
- Мій брат Олександр, який цього року офіційно став частиною тренерської родини, отримавши в Києві тренерську категорію «С» з футзалу. Він все життя провів у футболі, я його привів у спорт, коли йому було ще 6 років. Коли він почав нас тренувати, йому було 24 роки. І його умовою було, що треба було залучили інших футболістів, іншого рівня, які б могли прогресувати. Він запросив своїх друзів, ми встигли заявитися до Вищої ліги, і вже в першому ж сезоні вибороти друге місце. А в зв’язку з тим, що переможець чемпіонату Херсона відмовився, керівник херсонського футзалу Олексій Левченко запропонував нам поїхати до Києва на змагання Бізнес-ліги, яка ще тоді була. Ми в Києві нічого не виграли, але були у вісімці кращих.

Наразі у нас є кістяк команди – це Роман Страхов, Карен Тонеян, Сергій Педченко і капітан команди Володимир Кушнірук. Навколо цих чотирьох людей тримається команда. А ще до команди долучаються молоді гравці, гравці з досвідом, які також хочуть бути частиною сімейної команди. Бувають у нас випадки, коли йдуть з команди, але це – або коли самі люди не тягнуть, або йдуть до інших команд, де можуть запропонувати більші гроші – є і такий момент. Але ще раз підкреслю – в нас команда існує не на фінансах, а на відносинах.

- Ваш брат, як тренер, зміг налагодити тренувальний процес?
- Він у нас зараз на високому рівні. У нас всі люди в команді, вони всі працюють, і в житті є не останніми фігурами. Є у нас і лікарі, є вчителі, є юристи, менеджери, директори – але вони всі знаходять час на тренувальний процес двічі на тиждень. Бувають ще й товариські ігри. Ігри чемпіонату міста – по суботах або по неділях. 

- Окрім чемпіонату міста, ще десь граєте?
- Олексій Левченко зараз так вибудував систему змагань, щоб вони не перетиналися, а йшли один за другим. Декілька років було таке, що кілька турнірів йшли одночасно, так то був жах. Але й результат був – ми скрізь стали чемпіонами. Цього року організатори вже зрозуміли, що це важко для команд, і зробили все вірно. Спочатку змагання в місті, потім в області – як раз в найближчі вихідні пройде фінал чемпіонату області.

Є ще в Херсоні турнір, який має назву Кубок «Олександр Шанц» – це традиційний турнір, який в нас грається вже давно. Є ще кубок – «За «Динамо!».

- Важливе питання – чи залучаєте ви до команди молодь, якщо так, то як її мотивуєте?
- Я вас почув – і це є наша головна проблема. Молодь не хоче зростати, молодь не хоче працювати – так воно і є. В цьому сезоні в вересні, коли команда починала підготовку, ми розмістили на сайтах оголошення, що готові провести селекцію серед всіх бажаючих. Прийшло багато молоді, але ніхто не хоче тренуватися. Залишилось у нас, на жаль, лише троє хлопців. Але в нас з’явився дуже хороший воротар Андрій Макарчук, йому 16 років, і, я думаю, в нього може бути хороше майбутнє. За 3-4 роки він може зрости навіть до професійної команди. А зараз у нас в команді два воротаря, важко  з ними працювати – в нас нема окремого тренера по воротарям.

Чим вдалося мотивувати – тим, що вони отримають змогу грати, будуть їздити, показувати себе в грі. Зможуть побачити країну, інших воротарів – як ті грають, вивчати їхній досвід. Двоє хлопців вже зараз з нами їздили до Дніпра, один, на жаль, травмувався. 

- В своєму місті ви вийшли вже на найвищий аматорський рівень. Часом не виникає у вас думок, як і куди рухатися далі? Наступного року виграти чемпіонат Херсона, ще через рік, але ж це вже буде тупцювання на одному місці.
- Думки є, але щоб їх втілювати, потрібно шукати спонсорів. Це для того, щоб хоча б піти до Другої ліги. Нам минулого року пропонували спробувати себе в Другій лізі. Цікаво, що казати, щось нове, не дивлячись на те, що знаємо команди з Другої ліги, грали з ними – хотілося б спробувати, але без спонсорів поки ми ще не готові. В Херсоні потенційний вибір спонсорів дуже обмежений. Поки що допомагають люди, які мене знають особисто – допомагають, хто чим може. Хотілося б і від місцевої асоціації більше допомоги, хоча саме Олексій Левченко дав мені той азарт, ту жагу до перемог.

Щодо перспективи, то я більше схиляюсь не до того, щоб найближчого часу піти до Другої ліги, а робити акцент на роботу з дітьми. Вже зараз в нас є групи дітей 4-7 років – ми хочемо розпочати з того віку. Ми вже в Херсоні зробили ім’я команді «Стелс», тепер думки, щоб відкрити футзальну школу для дітей, і вже цим зацікавлювати спонсорів. Щоб діти з малого віку росли з ім’ям «Стелс» в серці, і вони були підготовлені не як футболісти, а як футзалісти. Зараз ми працюємо над тим, щоб діти зростали здоровими – не сиділи за телефоном чи планшетом, а до школи йшли фізично підготовленими. Нехай вони і не будуть займатися футзалом, футболом чи іншим видом спорту, а будуть здоровими, не будуть на уроках фізичної культури втрачати свідомість. Подібні групи в нас існують вже рік, навіть трошки більше. В групах близько 35-40 дітей. Також ми взяли групу дітей з «Кристалу», щоб вони спробували себе в футзалі – це до десятка дітей віком 8-9 років. Якщо ці діти підуть далі від «Стелсу», я все рівно буду знати, що це мої.

Підсумовуючи, я хотів би подякувати моїй дружині – вона є безпосередньою частиною команди. Як би не вона, її підтримка, не було би «Стелсу». Мені навіть кажуть: «Влад, це не ти президент, президент в тебе Олександра». Десь так воно і є. Вона у всьому допомагає – і організаційно, і морально, і матеріально. Хочу подякувати не тільки гравцям, які зараз в команді, але і тим, які в команді були раніше. Які по цеглинці підіймали команду «Стелс» і футзал на Херсонщині.

Прес-служба Асоціації футзалу України