Колишній гравець луганського футзального клубу «ЛТК», уродженець Макіївки, а тепер гравець російського футзального клубу «Прогрес» – Володимир Разуванов зізнається, що саме в Луганську усвідомив: футзал – це не просто робота або хобі, а життя. Саме тому не зупиняється на досягнутих результатах: у 2012 році в складі молодіжної збірної України виграв турнір «Петербурзька осінь» – неофіційний чемпіонат світу. У матчі проти Хорватії саме Разуванов забив вирішальний м'яч за збірну України під час кваліфікації Євро-2018». Медальний результат сподівається повторити і на чемпіонаті Європи в наступному році. Каже: не важливо, з ким грати, так як перемогти можна будь-яку команду, головне – вірити.

– Чому обрали саме футзал, а не який-небудь інший вид спорту?
– У мене тато – футболіст. Тому з шести років я вже займався цим видом спорту. Правда, тато хотів, щоб я був воротарем, як і він. Але я з самого початку вирішив, що не буду стояти і відбивати м'ячі, навпаки – хотів бути нападаючим і забивати голи. Ось тільки з великим футболом не склалося. Ніхто в мене не вірив. Тоді й вирішив спробувати себе у футзалі. Мене запросили в «Шахтар». А після того, як цей клуб закрився, мені подзвонив Роман Ковальчик – тренер луганської «ЛТК» – і запросив пограти в цій команді. Я зрозумів, що потрібно рухатися далі, і поїхав у Луганськ.

– Як тато поставився до того, що син вибрав футзал, а не футбол?
– Він схвалив. Розумів, що раз не виходить у великому футболі, то немає сенсу тиснути. Навпаки, підтримав моє рішення. І зараз ми обговорюємо мої ігри. Зідзвонюємося. Він і підтримує, і, де треба, полає. 

– У школярів, які обрали професіональний спорт, як такого – звичайного – дитинства немає. Постійно на тренуваннях, зборах. Не шкодували, що дитинство проходить повз?
– Навпаки. Мені здається, я був щасливий. Мені дуже подобалися турніри, поїздки в табори, збори з командою, тренування. Це було набагато цікавіше, ніж просто вийти на вулицю з однолітками або сидіти вдома. Я хотів грати у футбол, і у мене було прекрасне футбольне дитинство.

– А встигали вчитися?
– Мені здається, що всі намагаються вчитися десь до 8 класу. А потім з'являються свої інтереси. Ось у мене – це було тренування. Навчання стало другорядним. Вчителі, звичайно, хвалили, що займався спортом взагалі. Але я пропускав заняття – і це, звичайно, їм не подобалося. Я гнув свою лінію. І зараз зовсім не шкодую. 

– Складно було перебудуватися з футболу на футзал?
– Незвично. У футболі – велике поле, грають в команді 10 осіб і воротар. А тут – четвірка та воротар. І ти думаєш про те, що треба грати і попереду, і ззаду. Ти повинен постійно бути включений у гру, рухатися. А у великому футболі захисник може зробити передачу і чекати, коли знову перебіжать на його частину поля.

– Втомлюєтеся сильніше, ніж у футболі?
– «Плюс» у футзалі в тому, що ти відпрацював три хвилини і відпочиваєш. Інша четвірка пішла на майданчик. А в футболі ти граєш 60-70 хвилин, але там є і перепочинок. Тобто, у футзалі втомлюєшся набагато швидше, але і відновлюєшся швидше.

– А принципово, в якій четвірці виходити?
– Для мене – ні. Як тренер поставить, так і зіграю. Звичайно, хочеться потрапляти в стартові дві четвірки. Тоді ти розумієш, що тренер в тебе вірить. І ти не просто хлопаєш в долоні і підтримуєш хлопців.

– Що Вас мотивує кожного разу виходити на майданчик?
– Круто, коли виходиш, а за тебе вболівають, в тебе вірять. Це і є мотивація. Ти виходиш і допомагаєш команді. Якщо ти вже вибрав цей шлях, то треба йти до кінця. Це і твоя робота, і хобі – все разом. Іноді буває важко фізично, коли ти на другу гру виходиш. Тоді за рахунок бажання граєш. У тебе щось болить, але для тебе матч – свято. Тому треба виходити. 

– Після якоїсь події зрозуміли, що футзал – це Ваше?
– Після Луганська. У «Шахтарі» я грав мало, там були більш досвідчені гравці. У Луганську вірили більше в молодих. Спочатку тренер Роман Ковальчик будував команду «під майбутнє». Щоб ми повірили в себе. І почали розкриватися і грати на високому рівні. Коли я приїхав до Луганська, то зрозумів, що вже без футзалу нікуди. Я хочу цим займатися.

«Луганськ мені дуже багато дав за ці два з половиною роки»

– Команда була молода, амбітні футболісти. Як уживалися всі разом?

– Все залежало від тренера. Як він поставив себе нам, як ми виявилися. Звичайно, всі хотіли до складу потрапити. І це нормально. За таке право треба боротися. Були якісь «терки», але без цього нікуди в будь-якому колективі. Може, за рахунок цього ми і почали вірити в себе. І на майданчику доводили, що ми чогось варті.

– Як працювалося з Романом Ковальчиком?
– Дуже добре. У нього є підхід саме до молодим футболістам. Він, як психолог, знаходить підхід до кожного. Звичайно, у кожного є емоції. І іноді тренер «кипів». Але в цілому завдяки йому дуже багато хлопців відкрилися. Саме з «ЛТК» їх забрали в більш сильні клуби. Я ось навіть по собі суджу. Для мене відправною точкою стала саме команда «ЛТК». 

– Який матч за «ЛТК» запам'ятався найбільше?
– Складно виділити якийсь один. У нас був рік по-справжньому ударний, коли ми вийшли в плей-офф у «четвірку». Так там кожна гра за напруженням і настрою була дуже сильною. Дійсно билися до останньої хвилини. Не шкодуючи себе.

– В якийсь момент «ЛТК» з молодої і недосвідченої команди раптом стала однією з лідерів. Змінилося відношення тоді до Вас?
– Ми йшли до цього. Кожен день працювали над собою. І потрохи почали вигравати. Відчули смак перемоги і вже не хотіли поступатися нікому. Команди стали по-іншому до нас ставитися. На нас вже почали серйозно налаштовуватися і дійсно поважати як сильного суперника. Ось тоді і з'явилась та сама «ЛТК», яку полюбили вболівальники.

– А які побутові умови були в команді?
– Найкращі. Все поруч – академія, зали. Тут же «ЛТК Арена». Правда, її пізніше побудували. Харчування, проживання – все це у нас було, і на високому рівні. Тут прибирали, тут прали. Головне – тільки грайте і перемагайте. А крім цього, зарплати, преміальні. Я думаю, в Луганську були навіть одні з кращих умов по всій Україні. Крім того, грати на одній з найкращих арен в Україні – це теж ще один величезний плюс. Адже «ЛТК Арена» була побудована спеціально під нашу команду і обладнана на вищому рівні, і грати там було одне задоволення. А якщо ще й згадати, яка там була атмосфера... 

– Раз заговорили про атмосферу. Що скажете про луганських вболівальників?
– Спочатку в нас не вірили. Ну, є футзальна команда, ну, грає...Але поступово, з кожною грою ми стали доводити, що на наші матчі треба ходити, за нас треба вболівати. Потім вже збиралася, як мінімум, половина залу. І це було дуже круто. А підтримка, яка була на фіналі з львівською «Енергією» – це взагалі щось.

– У соціальних мережах зараз обговорюють Ваш гол у ворота Хорватії. Він став вирішальним. Одні називають Вас «донецьким», інші – «луганським». Та для всіх – Ви «їх». І все ж, Володимир Разуванов – чий?
– Я народився в Макіївці. Це моє рідне місто. І я завжди буду макіївчанин. Але Луганськ мені дуже багато дав за ці два з половиною роки. Тому вважаю його теж рідним. Дуже комфортне місто. Маленьке і затишне.

«Те, що ми вийшли з групи, – це тільки перший крок»

– Задоволені своїм виступом на відбірковому етапі чемпіонату Європи?
– Завдання перед командою стояло вийти до фінальної частини з першого місця. Тим більше, ми грали вдома. І для України – це серйозна подія. Адже ми приймали такий турнір у себе. А наша задача була продовжити свято. Ми виконали завдання. Звичайно, щасливі.

Те, що ми вийшли з групи, – це тільки перший крок. Нам, дійсно, вже пора вигравати і завойовувати медалі на чемпіонатах світу та Європи. Коли грав наш тренер Олександр Петрович Косенко, вони були срібними призерами. Хочеться, як мінімум, повторити цей результат або навіть поліпшити його. Хоча завоювати «золото» – це вже буде стрибок вище голови. 

– Ви забили вирішальний м'яч у ворота Хорватії. Які емоції?
– Кожному футболісту хочеться забивати в кожній грі. Те, що не вийшло це зробити у двох матчах з Бельгією і Чорногорією, трохи засмутило. Коли виграє команда – ти радий, є якась ейфорія. А потім аналізуєш ще й особисто свій виступ. Розумієш, моменти – це добре, але ж не вистачило в реалізації.

У матчі з хорватами забив, і важливо навіть не те, що це був переможний гол, а сам факт, що дійсно момент реалізував. Тепер треба рухатися далі і забивати в кожному матчі.

– Після складного матчу з Чорногорією сильно розлютилася збірна України?
– У нас в головах постійно був матч з Хорватією. Ми до турніру розуміли, що він буде вирішальним. Були побоювання і по грі проти Бельгії. Команда дуже технічна. А українська збірна завжди брала бойовим духом і командною грою. Показник – матч з хорватами. Ми боролися до останньої хвилини. Саме завдяки нашому бажанню такий результат. Не здавалися. Ми розуміли, що можемо і повинні перемогти.

А після Чорногорії, дійсно, розлютилися. Недооцінки суперника не було, але були проблеми з реалізацією. А в матчі з хорватами вийшли саме з настроєм «перемагати». Зібрані, упевнені, і винагорода за таку гру – перемога.

– З ким із суперників хочете зустрітися на чемпіонаті Європи або, навпаки, проти кого не хотілося б випасти в наступному етапі?
– Якщо хочеш вигравати медалі, то потрібно обігравати всіх, а не думати: «цей легше, ось з ним хочу грати, а той сильний, давайте у фіналі зустрінемося». Кожен суперник зростає з року в рік, ніхто не зупиняється. Та й на чемпіонатах у фінальній стадії слабких суперників вже не буває. Боротися доводиться з усіма і в кожного можна перемагати. Це довели наші матчі проти Іспанії в січні. Ми можемо грати проти діючих чемпіонів.

– У 2018 році буде рівно 15 років з останнього срібного виступу збірної України на чемпіонатах Європи з футзалу. Є шанс у нинішнього складу піднятися на п'єдестал?
– Наші керівники кажуть – головне вірити, що дійсно ми можемо. У нас є техніка, ми тактично навчені. Складніше з психологією. Ось, якщо європеєць грає розкуто, то він до останнього лізе в обіграш і не боїться. У слов'ян є «мінус»: вони іноді не наважуються ризикувати. І тут треба боротися саме з собою. Зрозуміти і повірити, що ми можемо вигравати. І неважливо: у кого і яким складом. Адже невідомо, хто ще поїде до Словенії. Може, цей склад, може, інший. У нашої збірної завжди найсильніші українські футзалісти. І я впевнений, що всі країни нам по силах. 

– На прес-конференціях тренери суперників відзначали хорошу гру воротарів збірної України. Говорили, що без них результати були б зовсім інші.
– У нас дуже сильні воротарі. Той же Жека Іваняк. Не дарма ж він грає в Росії як легіонер. Хоча це і дуже важко воротарям. Він неодноразово доводив, що він – перший номер. Той же Кубок Росії це показав.

Та Кирило Ципун, який протягом вже довгих років стабільно грає в «Продексімі» (Херсон), і в збірній. Звичайно, як будь-який воротар, і він пропускає, але якщо б не його гра, то кількість забитих нам голів було б в рази більше.

Те ж саме можу сказати і про Діму Литвиненко. Вони всі хороші воротарі. І їх гра завжди виручає команду.

Ще є Юра Савенко – гравець «Локомотива». Видно, що він теж додає від матчу до матчу. І мені хочеться бачити його теж у складі збірної.

– Чи відстежуєте чемпіонат України з футзалу?
– Кожні вихідні дивлюся матчі. Завжди слідкую за виступами хлопців, з якими грав в одній команді. Вболіваю за них. Тим більше, майже в кожній команді національного чемпіонату грає хтось із мого складу «ЛТК».

– А як оцінюєте гри нинішнього складу «ЛТК»?
– Команда молода і перспективна. Треба більше працювати і не боятися. На початку сезону я бачив їхню гру з «Продексімом». І хоча в Херсоні грають імениті футзалісти, «ЛТК» їх обіграла. Але щось сталося, зменшили оберти. Мені здається, що тут проблема в психології. Вони бачать титуловану команду і починають її боятися. 

– Ви теж такі емоції відчували на перших матчах?
– Звичайно. Ти виходиш проти львівської «Енергії», а там Легчанов, Бондар, Павленко... Титуловані футболісти, які грають в національній збірній. А ти проводиш всього другий або третій матч і думаєш: «Як їх обігравати?». Але потім перестаєш боятися, налаштовуєшся, що можна всіх перемагати, і, дійсно, починаєш вигравати. Ми це доводили, коли в Луганську обігравали ту ж «Енергію». Там Влад Лисенко був на воротах, якого здавалося взагалі неможливо «пробити». Але вдавалося! Просто потрібно вірити в себе і в свою команду.

– Ви зараз граєте в російському чемпіонаті. Який там рівень?
– Рівень російського чемпіонату на голову вище багатьох європейських. Доказ тому світовий рейтинг. Збірна Росії зараз на третьому місці. Грати в такому чемпіонаті – це дуже хороший досвід. Боротися з такими суперниками – величезний крок вперед. Звичайно ж, я планую повернутися в Україну, грати за рідну збірну, забивати за неї і вигравати. 

– Який Володимир Разуванов поза полем?
– Навіть не знаю. Щирий. Я відкритий. Немає «зіркової хвороби». Готовий з усіма спілкуватися. Амбітний. Десь є і нерви, і це «мінус». Можу «закипіти» і на тренуваннях, і на грі. Але це такий вид спорту. Якщо без емоцій виступати, то краще взагалі не грати.

За матеріалами сайту «Радіо Свобода»