Гравець «ХІТа» розповів про перипетії своєї ігрової кар’єри, перехід з Бізнес-ліги до гранда вітчизняного футзалу, помилки молодості, донецьких бразильців і свої тренерські мрії.

«Коли дебютував у Вищій лізі, то в очах потемніло»

- Дмитре, не секрет, що більшість хлопчиків, які бачать себе у спорті, хочуть грати у футбол, а от ваші юнацькі роки пройшли у футзалі. Як вас занесло у цей вид спорту?
- В 13 років я пішов у секцію київського «Динамо». Я хотів грати у футбол, але тільки у «біло-синій» футболці. Тренери мене не взяли і направили в якусь іншу команду, однак я не хотів грати за когось іншого, тому відмовився від кар’єри у футболі. Потім я прийшов в до Леоніда Йосиповича Матькова і Дениса Сергійовича Філоненка, які мене одразу взяли до команди.

- Як ви дізналися про цей набір у футзал?
- Знайомий моїх батьків порекомендував мені піти у футзал, ну я і погодився. Матьков і Філоненко вже мені відмовити не змогли.

- Чому?
- Тому що я був одним з найсильніших у тому складі. Десь починаючи з років десяти я з 8-ї ранку і до 10-ї вечора грав у футбол на маленькому полі. Мене було неможливо звідти забрати, тому я знав ази і мав певний рівень.

- Ви в дуже юному віці дебютували у Вищій лізі чемпіонати Україну. Що відчуває молодий гравець, коли виходить на майданчик у матчі проти дорослих майстрів?
- У 15 років я вже грав у Другій лізі. А у Вищій лізі  дебютував у 16 років у домашній грі проти іллічівського «Моря». Я вийшов не в основному складі, а мене випустили десь в середині гри. Я так переживав, що як тільки ступив на майданчик, то у мене все в очах потемніло. Не знаю, як я там бігав і що робив – ось такий був дебют.

- Після п'яти сезонів у «Київ-Уніспорті» ви перейшли у інший київський клуб «Метрополітен». Чим був зумовлений цей перехід, адже обидві команди синхронно стартували у Вищій лізі?
- Тому що в «Київ-Уніспорт» я грав практично бeзплатно. Мені на той час вже було 20 років і хотілося щось заробляти у фінансовому плані. В «Метрополітені» були значно кращі умови, а в «Київ-Уніспорті» за 200 гривень ще треба було «абастрять». Саме через кращі умови я туди і перейшов.

- Після доволі вдалого першого кола у «Метрополітені» ви повернулися в «Київ-Уніспорт». В чому причина?
- Перше коло для «Метрополітену» дійсно вдалося, ми й «Інтеркас» обіграли, а я головою Владиславу Лисенку забив. Я вже точно не пам’ятаю, але здається, що я там був у піврічній оренді, і тому мені довелося повертатися назад. Після повернення я був не згоден з цим і просив Андрія Голякевича (президент «Київ-Уніспорт» - прим. авт.) відпустити мене назад, але він хотів за мене компенсацію. Зіграв за «Київ-Уніспорт» у другому колі декілька ігор, і на тому моя професіональна кар’єра призупинилася.

- Як так вийшло, що після успішного сезону у «вишці» ви опинилися в Бізнес-лізі? Невже не було гідних пропозицій?
- Грошей у «Київ-Уніспорт» не було, а відпускати мене не хотіли. Тому я і вирішив піти грати у Бізнес-лізі. Піти з професіоналів – це був єдиний вихід, щоб розірвати контракт. Так у моїй кар’єрі з’явилася команда «Мегамакс». А якихось пропозицій від професіоналів не було, принаймні до мене ніхто не звертався. Мені треба було почекати рік, бо якщо стільки часу не граєш на профі-рівні, контракт розривається автоматично. Щоправда, я й не думав нікуди звідти йти, бо за рік у Бізнес-лізі заробив більше грошей, ніж за всю попередню кар’єру.

«Іноді не міг повірити в те, що на майданчику виробляв Вассура»

- Розкажіть яким чином вас з пропущеним сезоном у професіональному футзалі запросили у донецький «Шахтар»?
- Коли я був у «Метро», то на Віталія Арановського звернув увагу наставник «гірників» Олег Солодовник. Він хотів його забрати в «Шахтар», але вони не владнали якісь питання, і перехід не відбувся. Потім був якийсь тур чемпіонату України, і «Шахтар» приїхав грати у Київ. Вони приїхали за день до гри і прийшли на передматчеве тренування в зал СК КПІ. Якраз перед їх тренуванням відбувалася гра студентського чемпіонату міста, в якій я виступав за КПІ. Кeрівництво «Шахтаря» спостeрігало за цією грою. По закінчeнню  Сергій Рафаїлов (начальник МФК «Шахтар» - прим. авт.) підійшов до мене, Віктора Пантелейчука і Віталія Арановського, і запросив нас на перегляд. Це було десь у травні 2007 року. До кінця чемпіонату залишалося ще пару турів і ми втрьох поїхали у Донецьк. Арановського вже майже «підписали», бо за ним давно слідкували, а ми з Пантелейчуком дійсно їхали на перегляд. Тиждень ми там тренувалися і десь після другого-третього тренування до мене підійшов Олег Солодовник і сказав, що зараз беруть тільки мене. Потім почалася відпустка, а на передсезонні збори я вже поїхав як повноцінний гравець «Шахтаря».

- Коли спостерігали на тренуваннях за бразильцями, що кидалось у вічі?
- Коли я з ними не перетинався, то, як і усі, думав, що то зовсім інші люди. Проте коли вони приїхали, то я побачив, що нічого особливого в них немає. Просто вони гравці високого рівня. У кожного свої плюси і мінуси, але чогось космічного я не побачив. З ними можна грати і проти них можна грати. У нас є деякі гравці, які значно сильніші за тих бразильців.

- Свого часу велися розмови про натуралізацію Вассури. Він би знадобився збірній України?
- Я зараз про нього скажу не як про бразильця, а просто як про гравця. Це мабуть найсильніший футзаліст, з яким я грав чи бачив наживо його гру. У нього настільки вражаюча техніка і нестандартне мислення, що інколи неможливо повірити в те, що він робить. Я був приємно приголомшений. Вважаю, що навіть не граючи за збірну він в певному аспекті допоміг українському футзалу, тому що у чемпіонаті України на нього дивилися і вчилися, тож свою лепту він вніс.

- Якщо б ви вели конспекти, то що із роботи з Олегом Солодовником туди вписали?
- Працюючи зараз тренером, я використовую деякі вправи з арсеналу Олега Солодовника, але з «шахтарського» періоду мені більше хочеться відзначити той життєвий досвід, який я там отримав. Наскільки я знаю, то там були найкращі умови в усій Україні. Можна уявити, яким це все було для мене молодого, і, можливо, я не завжди правильно цим користувався.

- Чому за два роки не вдалося закріпитися у складі «гірників»?
- Звинувачувати тренера і казати, що він мені не довіряв або шукати якісь причини в комусь зараз буде неправильно. Будучи на місці тренера, зараз я дійсно розумію, що якби у мене був такий перспективний гравець, але з не дуже професіональним ставленням до своєї роботи, мабуть чинив би так само. Проте все одно хочу подякувати Олегові Петровичу за те, що дав мені можливість там побувати і навчитися багатьом речам.

«В Азербайджані керівники повели себе не по-людськи»

- Як виник варіант з екзотичним азербайджанським «Нефтчі»?
- Це стало можливим завдяки моєму футзальному другу Віталію Арановському. Коли я останні дні був у Донецьку, він вже був в Азербайджані. Не знаю, як він туди потрапив. Він запитав, чи не хочу я поїхати до нього, а я знав, що моя кар’єра в «Шахтарі» добігає свого кінця і погодився. З «Нефтчі» в Київ приїхали люди і влаштували великий перегляд гравців. Перегляд тривав дeсь тиждень, і на ньому побувало пів-Києва. Ми грали між собою і т.п. Коли дізналися, що я був у «Шахтарі», то в мене одразу запитали розмір кросівок, костюма і я зрозумів, що мене беруть. Так вийшло, що з Києва поїхав я один, бо Арановський не зумів з ними домовитися по умовах контракту.

- Наскільки важко було самому грати в чужій країні?
- Я був не єдиним легіонером, бо зі мною взяли росіянина Сергія Чуйкова, молдаванина Руслан Істраті, бразильців Каду і Алешандре. Проте, життя там для мене було дуже нелегким. Через півроку я з ними домовився, щоб вони таки взяли Арановського. Ми посіли друге місце в чемпіонаті Азербайджану і виграли Кубок, обігравши у фіналі «Араз» із Сержао і Біро Жаде.

- Не було думок залишитися ще на сезон?
- Там такі люди, які в той момент, коли вже нічого не треба, не по-людськи себе поводять. Зі мною досі повністю не розрахувалися, так що ні про яке продовження не було і мови. Тим більше, що після двох років у Донецьку і року в Азербайджані мені набридло кататися і хотілося повернутися додому, у Київ, завести сім’ю.

- Потім одразу опинилися в «ХІТі».
- Здається, на пляжному футболі зустрівся з братами Борсуками, потім телефоном спілкувався з Олегом Лук’яненком, і якось так вирішили, щоб я приєднався до їх команди. Президент клубу Володимир Анатолійович Котляр мене дуже давно знав, бо ми перетиналися у Бізнес-лізі, адже у нього була команда «Еней», яка невдовзі перетворилася в «ХІТ». Після недовгої розмови з ним все остаточно вирішилося.

- Ви досі граєте в «ХІТі». В чому причина такої стабільності? Не було думок щось змінити?
- Я вже наїздився, а в «ХІТі» з першого дня створився чудовий колектив і мені були нецікаві ні «Енергія», ні «Локомотив». З першого дня, як я там опинився, команда розвивалася і зараз доросла до Екстра-ліги. Я дуже пишаюся тим, що пережив всі ці моменти і зараз є частиною «ХІТа».

«Після гра підійшов білорус і сказав, що їх ще ніхто так не "возив"»

- У 2004 році вас запросили у молодіжну збірну на турнір «Санкт-Петербурзька осінь», де наша збірна виграла бронзові медалі. Розкажіть про цей турнір.
- Цe був мій пeрший виклик у збірну, і я відчував вeлику гордість та відповідальність. Дужe вразила гра та рівeнь інших збірних, наприклад італійців. Хоча ми і самі були в порядку. Пам’ятаю як після гри із Білоруссю (7:0 – прим. авт.) до мeнe підійшов один з їх гравців і сказав, що його щe ніколи так нe «возили» (посміхається). Щe запам’яталася робота трeнeрського штабу над психологією. Вони дужe вдало підбирали слова у роздягальні, і ми були готові просто «вмeрти» на майданчику. До рeчі, після цього турніру у мeнe з’явилося запрошeння від запорізького «ДСС», алe якось нe склалося.

- А хто з вами грав за українську дружину?
- Дмитро Камeко, Євген Рогачов, Михайло Романов, Роман Вахула, Дмитро Клочко, Мар’ян Маринюк, Юрій Васильчeнко, Василь Дeнис, Олег Чeботарьов, Євген Адамeнко і Олексій Сагайдаченко.

- Після цього у збірну не кликали?
- Кликали. У жовтні 2005 року зіграв за національну збірну у двох товариських матчах проти Словаччини., що проводилися в Ужгороді. У першому ми перемогли 3:2, і я забив один з голів. На цьому все і закінчилось.

- У вас є досвід гри у пляжному футболі. Як  перші враження були після занурення у новий вид спорту?
- Мені подобається ця гра і в ній я використовую свої сильні якості. Коли в хорошій формі, то отримую вeликe задоволeння від цієї гри.

- Зі збірною не склалося?
- Я ще коли виступав за «Мегамакс», то їздив з різними командами грати у пляжний футбол, але то було ще на зорі його становлення. А коли я вже був гравцем «ХІТа», у 2013 році мене запросили у збірну України. Я поїхав зі збірною на тренувальний збір, але перед тим отримав травму. Ясна річ, що з травмою ніхто нікому не потрібeн. Через це у мене виникли суперечки з тренерським штабом Сергія Кучеренка. Можна сказати, що на тому моя кар’єра у збірній закінчилася. Потім прийшов новий тренер – Євген Варениця. Він мені сказав, що я можу повернутися і він мене чекає. Проте, та травма, яку я тоді отримав, досі дає про себе знати і заважає мені грати на повну силу. Через неї я не можу грати на тому рівні, як колись, тому більше спираюся на досвід. В такому режимі я граю останні 3 роки.

«Тренер – це не пігулка, яку випив і одразу навчився грати»

- З часом окрім кар'єри гравця, ви одночасно почали і тренерську кар'єру. Що стало причиною цього?
- Все почалося з телефонного дзвінка керівництва команди «Крайтек». Їх тренував Тарас Шпичка, але чомусь не зміг продовжувати це робити. От вони й сказали, що він рекомендував мене. Тарас знав, що я хороший гравець, але не знав який я тренер, втім чомусь мене порекомендував.

- Значить Тарас Шпичка привів вас в тренерську справу?
- Так, я йому досі винен пляшку коньяку.

- Коли ж це було?
- 2011-й або 2012-й рік, але здається таки 2011-й.

- Коньяк уже прострочений.
- Краще пізно, ніж ніколи (посміхається).

- Як вам в голову пришла ідея створити таку унікальну певною мірою організацію, як «Мегатренер»?
- Після того як я почав тренувати «Крайтек», до мене почали звертатися інші команди. Можливо вони бачили прогрес «Крайтеку», а може щось інше. Так у мене з’явилося чотири команди, які я одночасно треную і досі. У мене на тиждень розписаний графік. Команди не переставали звертатися, а я фізично не мав часу, щоб усіх тренувати, і відмовляв їм. Я люблю футзал і подумав, що для розвитку аматорів не можна їх залишати без тренерів. У мене виникла ідея, що користуючись своїм ім’ям я зможу їм допомагати, підібравши іншого тренера.

- Що собою являє ця організація і для чого вона призначена?
- В «Мегатренер» звертаються команди, і їм надається тренер, який їх веде і вони здобувають перемоги. Я є головою організації. Взагалі це велика структура, у якій задіяно багато людей, і вони всі люблять футзал, працюючи заради його розвитку.

- Які успіхи можете відзначити за час її існування?
- За цей час з’явилася велика кількість команд, які працюють з нашою організацією. Кожна з них продемонструвала значне підвищення рівня своєї гри. Було виграно величезну кількість кубків і призових місць. Усі задоволені співпрацею, тому «Мегатренер» розвивається.

- Коротко охарактеризуйте команди, які ви тренуєте.
- Усі команди в кожному компоненті вийшли на значно вищий рівень. Футзалісти задоволені своїми результатами, а деяких гравців почали запрошувати в більш сильні команди, так що ми всі рухаємось у вірному напрямку.

- На скільки аматори можуть підняти свій рівень, якщо ними займається професіональний тренер?
- Одразу хочу сказати, що тренер – це не пігулка, яку випив і одразу навчився грати. В першу чергу, треба мати бажання працювати. Якщо у тебе є бажання, то ти піднімешся на певний рівень як індивідуально, так і командно. Тренер організовує роботу в команді, тренувальний процес, кeрівництво на іграх, індивідуальний підхід до гравців, ставить дисципліну, як у професіоналів. Такими методами він розбудовує аматорську команду, яка просто збиралася десь побігати, в прообраз справжнього клубу, який після цього може рухатися тільки вгору.

- Ваша кар’єра гравця поступово йде до завершення, але тренерська тільки починається. У чому полягає ваша тренерська мрія?
- Моя мрія, як трeнeра, полягає в тому, щоб робота, яку роблять футболісти на кожній грі, на кожному трeнуванні, в кожному епізоді, виконувалась, співпадаючи з моім бачeнням. Мрія - довeсти до того, щоб моі думки і моє мислeння втілювались на майданчику за рахунок дій підопічних. Мрію вигравати трофeі за рахунок поставлeноі командноі гри. Також хочeться працювати в клубі найвищого світового рівня, алe для того щe трeба багато працювати. Я не розділяю команди на ті, що грають у Вищій, Першій чи Другій лізі. Для мене головне, щоб та команда з якою я працюю мала добре поставлену результативну гру, щоб на майданчику виконувалися усі настанови і гра приносила задоволення, як гравцям, так і уболівальникам.

- Після завершення минулого сезону ви писали, що закінчуєте кар’єру гравця, але зараз начебто повернулися в стрій. Чи будете ви продовжувати кар’єру гравця?
- Я планую грати. Влітку дуже багато уваги приділив своєму здоров’ю і проводив реабілітацію. Тренуюся на зборах з «ХІТом» і ніби все нормально. Поки що в планах збираюся грати в Екстра-лізі, але далі все буде залежати від мого здоров’я і того наскільки я зможу переносити навантаження, а також відповідати цьому високому рівню.

P.S. Співрозмовник попросив залишити в інтерв’ю слово «абастрять» у контексті «Київ-Уніспорту», мотивуючи це тим, що читачі здогадаються про що йде мова.

За матеріалами сайту u16.ua