В вітчизняній Екстра-лізі наразі грають лише 3 гравці, які вже розміняли четвертий десяток. Один з них – гравець команди «ЛТК/ІнБев/НПУ» Валерій Директоренко, досвід якого плідно допомагає молодим гравцям підчас запеклих матчів чемпіонату. Про свій шлях в футзалі та про те, як в «ЛТК/ІнБев/НПУ» втілюють в життя той напрямок, який був обраний клубом, Валерій Директоренко розповів в ексклюзивному інтерв’ю офіційному сайту Асоціації футзалу України.

- Валерію, футболістів, які народилися в 70 роки минулого століття, тільки четверо в Екстра-лізі. Ти в курсі, яке ти місце за віком посідаєш?
- Мабуть, друге. Поки Максима Павленка не заявили за «Ураган», я був найвіковішим ветераном. Потім його заявили – став другим. А коли він ще гол забив, я знову другим став вже серед тих, хто забивав м’ячі у поточному чемпіонаті. А зараз я залишився лідером за віком тільки серед тих гравців, хто отримував жовті картки.

- Стало трошки прикро?
- Та ні… Навпаки, приємно, що він ще знаходить сили в собі, як і я, ще має в собі якісь амбіції. В порівнянні з нашою молоддю це зараз дорогого коштує. Я тільки радий за Максима.

- Ти – корінний киянин. Є така думка, що в дитинстві мрія всіх київських хлопчаків – це київське «Динамо», база на Нивках. А у тебе якийсь перетин з головною футбольною командою столиці був?
- Чесно кажучи, так воно і є. Дійсно, в 7 років, пам’ятаю, як зараз, мрія всього дитинства, перегляд на базі «Динамо» в Нивках – мучили мене, мабуть, десь з півгодини. Там переглядали всіх досить швидко, пробували різні поєднання – дуже жорстко тоді відбирали, і так було прикро, що мене не взяли, це жах. Ридав вдома майже тиждень. Але в мене були дві спроби. Коли я вже був старшим, в класі п’ятому, мене тоді взяли. Але… Знову ж таки, збіг обставин – я дуже сильно захворів, тому займатися в найвідомішій школі київського «Динамо» я не зміг. Коли я наступного дня прийшов на тренування, я десь підхопив жорсткий бронхіт. А там же божевільний круговорот дітей, і свій час я випустив. Тому, на жаль, не вийшло… А, може, й на щастя?

- Гравці твого покоління в футзал прийшли з футболу, як правило, тому що в ньому вже не було перспективи. Як для тебе почався футзал?
- У мене взагалі був специфічний шлях до футзалу. Так, грав у великий футбол в «Борисфені», а потім доля так склалася, що я на 5 років одягнув чоботи – вступив до військового інституту, був курсантом. А вже граючи в футбол за інститут, за військових, якось попав на турнір, який проводив покійний Леонід Матьков з Андрієм Голякевичем, і після цього зрозумів, що, мабуть, футзал мені ближчий, ніж футбол. І так сталося, що в 1997 році відіграв пару турнірів, після цього і почався шлях в футзалі.

- Найпершою в твоїй біографії була команда під назвою «КВІУЗ», де в заявці був і твій батько. Вдалося разом з ним пограти на майданчику?
- Так, це була команда, складена з курсантів та офіцерів, що грала в першості міста. Ми відіграли декілька турнірів, а потім такий фанат футзалу Микола Соловйов заявив нашу команду «Київського військового інституту управління зв’язком» на першість міста. З батьком, звичайно, вдалося пограти – він був воротарем. На жаль, цього року в квітні він пішов з життя.

- У футзалі ти вже багато років працюєш в зв'язці з Андрієм Антоновичем Голякевичем. Як починалася ваша співпраця і в чому секрет його довголіття?
- В цілеспрямованості, в наполегливості, в своєрідному фанатизмі до футзалу. У нас була команда однодумців навколо нього, яка його підтримувала – за рахунок цього ми вже разом майже 20 років. І за цей час ми жодного офіційного чемпіонату не пропустили. Після завершення інституту я був офіцером, дослужився до капітана, і ще тоді хотів спробувати себе у Вищій лізі. Я був не найперспективніший з усіх, але за рахунок працьовитості зачепився, терпів, чекав на свій шанс. А потім вже після футболу Андрій Голякевич запропонував попрацювати разом, і так воно й поїхало. Почав грати і працювати, і по сьогоднішній день це й продовжується.

- Команда «ЛТК/ІнБев/НПУ» як вектор свого розвитку визначила роботу з молодими футболістами. Але не тобі пояснювати, наскільки це складний шлях, та й, прямо скажемо, невдячна справа.
- Можу сказати, що для нас це звична справа. Ми завжди працювали з молоддю, починаючи з таких гравців, як Чепорнюк, Шевченко, Шувалов, Коваленко вже трохи пізніше. У нас завжди була молода та перспективна команда. Так що, підчас нашої співпраці з «ЛТК/ІнБев/НПУ» для нас нічого незвичного не сталося. Це важка праця, через яку треба пройти, це терпіння, яке треба проявити, щоб чогось досягти. Головне, щоб всі ті хлопці, з якими ми зараз працюємо, приносили користь клубу. А в подальшому, коли вони вже стануть більш майстерними, вони досягали результату. На жаль, фінансово нам важко їх утримувати, але ми намагаємось.

- Пошук перспективних футболістів має на увазі тісний зв'язок з дитячими тренерами, які працюють в Києві, в дитячих школах, можливо, в регіонах. Як у вас налагоджена ця робота?
- Ми саме зараз намагаємось цим зайнятися. Від самого початку в нас не було все так серйозно, як декілька років тому було в «ЛТК». Конкретна структура школи, тренери – такого в нас не було. У нас була постійна група дітей, одна-дві групи різного віку – 10-11 та 14-16 років. Але зараз у нас працює дитяча група 7-8 років, більш вікова група працює в Житомирі. Там є тренер, є група дітей, які постійно тренуються.

- Як ти вважаєш, студентський футзал – чи є він ще неораною цілиною, звідки молоді футболісти можуть приходити в професійний футзал? Чи є в ньому перспектива, щоб студентські команди виходили на вищий рівень? Скажімо, в Першу лігу, або для початку в Другу лігу.
- Це вже відома історія, що ми студентський футзал популяризуємо з тих часів, коли команда «Кій-Політех» буда складена лише зі студентів. Коли ми перейшли в інститут фізкультури, то там теж майже всі були студенти – Пантелейчук, Іванови, Коробка. І зараз у нас всі студенти. Окрім мене, всі. А зі свого великого досвіду участі в студентських заходах можу сказати, що окремі футзалісти і футболісти є у всіх містах, є й цілі команди, зокрема, в Харкові, де працює Віталій Чернишов.  Свого часу хороша команда приїжджала з Одеси, але вони всі марять великим футболом.

- Ти вже проходив в «Київ-Уніспорті» таку ситуацію. Футболіст вже вочевидь переріс вашу команду, і в нього є пропозиції перейти туди, де реально борються за медалі і кубки. Утримувати його – це значить гальмувати його розвиток. Але з іншого боку, у вас не можуть не розуміти, що навіть наші провідні клуби не готові платити компенсацію. Чи немає небезпеки, що на цьому стику можна втратити футболіста?
- Мені нещодавно таке питання завдавав Дмитро Шувалов з «ХІТа». Можу сказати, що ми завжди – за. Але й такі певні речі, чи готовий сам гравець до зміни клубу, як фізично, так і психологічно. Якщо він прийде в новий клуб неготовим, він надовго сяде на лаву запасних. Ми прагнемо до того, щоб люди йшли й були повністю готовими вирішувати ті завдання, які будуть стояти в нових командах. А коли він ще тільки почав набирати оберти, тільки-но почав виявляти всі свої плюси – і одразу його віддавати, то гравець, якщо не складеться, може загубитися. Ті ж брати Іванови, коли від нас йшли, вони по 20 м’ячів забивали, і в своїх нових клубах вони були на провідних ролях, робили результат. Ми не проти, але і в нашої команди є певні завдання.

- На якому рівні взаємодія вашого клубу з Житомиром, крім того, що граєте на майданчику в цьому місті?
- По-перше, у нас історія почалась вже давно. Окремі наші гравці грали в чемпіонаті Житомира, потім у нас була співпраця більш дружня – ми грали двома командами. Більш досвідчені грали за «ІнБев-Полісся» в Першій лізі, і окремо студенти грали в Першій лізі. А вже на третій рік ми грали об’єднаною командою в Першій лізі, посіли третє місце, і вже на четвертий рік ми заявилися до Екстра-ліги. Йде структурна робота, і все, як то кажуть, переплетене. Намагаємось збудувати більш міцну структуру з дитячими школами, шукаємо підхід до міста, шукаємо партнерів, щоб більш серйозно ставати на ноги. Поки що важко, але ми стараємося, і останнього часу і трансляції проводимо, хочемо знайти відгук з боку місцевої влади як в Житомирі, так і в Києві. Можу сказати, що по сітці розвитку ми з кожним роком йдемо все вище й вище.

- В Асоціації футзалу України активно опрацьовується питання, щоб з наступного сезону в кожній команді Екстра-ліги була і молодіжна команда. Як в «ЛТК/ІнБев/НПУ» ставляться до цього? Чи не застукає вас зненацька, якщо таке рішення буде прийняте?
- Це рішення дуже гарне. На цей час нам би було потрібно і в U-19, і в Екстра-лізі грати майже однією командою. Так що, саме зараз ми не готові, тільки в пошуках. Але ми ставимося до цієї ідеї позитивно, і якщо таке рішення буде, то будемо шукати. І це не тільки не застукає зненацька, але й навпаки – десь прискорить створення другої команди, пошуки перспективної молоді. Як на мене, це не гірше, а навіть краще. Це форсуватиме ті напрямки, які ми зараз трошки відкладаємо. Тоді вже доведеться поглиблюватися в процес пошуків перспективних футзалістів. В цьому напрямку я бачу тільки позитив.

- За підсумками першого кола «ЛТК/ІнБев/НПУ» на восьмому місці, на межі зони плей-офф. Як в клубі оцінюють результат команди в першому колі? І можеш сказати, якесь конкретне спортивне завдання на сезон у команди є?
- Першочергове завдання – вихід до плей-офф. А потім – максимально далі пройти, а в Кубку України – вихід до «Фіналу чотирьох». Перше коло у нас вийшло хвилеподібним, але тому є своє пояснення. Склад у нас молодий, влітку прийшли нові хлопці, і процес становлення дуже важкий. На жаль, досвід напрацьовується з часом і з кількістю проведених ігор. Хлопці нестабільно проводять ігри, і це через брак досвіду. Більшість гравців раніше мало проводили часу як в тренувальному процесі, так і в іграх. А зараз на них звалився тягар вирішення турнірних завдань, але я бачу, що всі стараються, працюють, інколи дають результат, а це означає, що вони можуть. Досвід з часом прийде, і нам треба перетерпіти.

Прес-служба Асоціації футзалу України