22 липня 2017 року в Сербії, у містечку Крагуєвац відбулися загальні збори команди «Економац» - одного з грандів європейського футзалу, - на якому були представлені 5 новачків команди. Серед них екс-гравець харківського «Локомотива» (який виступав завжди під номером 10), триразовий чемпіон України, триразовий володар Кубка України, чотириразовий володар Суперкубка України, чемпіон світу серед студентів 2012 року Дмитро Сорокін.

У п'ятницю, 1 липня, Дмитро Сорокін з Харкова вилітав у Белград ,. Перед відльотом один з кращих футзалістів України останніх років дав інтерв'ю.

- Дмитре, кожна історія з чогось починається. З чого починалася твоя історія в спорті?
- Якщо з самого початку розповідати, то ми, разом з моїм старшим братом Олександром, стали займатися футболом в своєму рідному селі Камишувате Красноградського району Харківської області. І ось одного разу ми зі своєю командою в Харкові грали дитячий турнір в Палаці спорту на Маршала Жукова. Там брали участь солідні і імениті школи - «Металіст», «Арсенал», «Локомотив», і спеціалізовані ДЮСШ. А ми своєю сільською командою, яка називалася «Зоря», взяли і виграли турнір. Було це 18 років тому - в 1999 році. Тоді ж нас запросили займатися в харківський спортінтернат. Але тренер футбольної школи «Локомотив» Євген Семенович Ривкін, який запримітив нас з Олександром на цьому турнірі, якимось дивом умовив нас і батьків не вступати туди, а перейти в «Локомотив». Хоча ми і документи вже все віддали в інтернат. Але Євген Семенович вміє переконувати. Так і опинилися в харківському «Локомотиві». Грали спершу і у футзал, і у великий футбол. У зв'язку з цим пригадується така історія - одного разу перед тренуванням головний тренер «Локомотива» Євген Ривкін пошикував нас і запитав - хто хоче грати в подальшому професіонально у футзал? Лише мій брат Олександр підняв руку. А решта - ні. Все у футбол хотіли. Але потім вийшло так, що майже всі почали грати у футзал. Хоча і у великому футболі по юнаках не пасли задніх. Навіть стали срібними призерами першості України у Першій лізі. Але все ж майже всі вихованці Євген Семеновича 1988 року народження обрали потім міні-футбол.

Згодом у 2005 році створилася міні-футбольна команда спершу Першої ліги. Грали тоді у Східній зоні чемпіонату України, і в перший же рік виступили вдало - стали четвертими. А на наступний вже виграли «бронзу», а разом з нею і можливість виступати у вищому футзальному дивізіоні країни. Потім були і чемпіонами України, і Кубок вигравали. Пам'ятаю все це, як ніби вчора було. Я з клубом з першого дня заснування. Ось така історія.

- Твоє ім'я і практично всі успіхи пов'язані з «Локомотивом», який, на жаль, сьогодні не виступатиме в елітному дивізіоні як мінімум рік - за заявою клубу. Тому питання знову про те, що було - який з клубних трофеїв запам'ятався найбільше?
- Це перше чемпіонство в 2013 році, коли ми боролися у фіналі з командою «Ураган» з Івано-Франківська. Боротьба була напружена. І все вирішилося в серії пенальті. Тоді наш воротар Макс Лисенко взяв вирішальний пенальті. Після цього непередавана хвиля емоцій. Такого напевно вже випробувати не доведеться.

- А як же чемпіонат світу серед студентів у 2012 році? Адже це був всесвітній тріумф не тільки українського футзалу, але перш за все «Локомотива»!
- Так, тоді було прийнято рішення, що збірну України складуть всі гравці і тренери харківського «Локомотива». Також незабутні емоції. Але це було як раз перед нашим першим чемпіонством. Ще коли ми були на зборах перед чемпіонатом світу в Євпаторії, Євген Ривкін нам кожен день твердив, що ми їдемо перемагати. Нам такий підхід був дивний. Але підсвідомість, виявляється, велика річ. Ми дійсно виходили на кожен матч з внутрішньою психологією переможця. Ігри студентського чемпіонату світу проходили в Португалії. Хоча в першій грі з Таїландом ми перемогли з мінімальною перевагою. Але це з одного боку підстьобнуло нас психологічно, а з іншого боку послабило до нас увагу лідерів чемпіонату. Ми були, як то кажуть, темною конячкою. І поступово додавали, додавали. Спочатку журналісти писали, мовляв вийдіть з групи - молодці. Потім писали що можемо боротися за медалі. А потім коли ми обіграли в чвертьфіналі Бразилію 3: 1, потім в 1/2 фіналу Португалію 1: 0, а потім у фіналі збірну Росії 1: 0, то це був просто фурор. Нашій радості не було меж!

- Перемогу відзначали?
- Звичайно. Шампанським поливали. І не тільки ... Дня три, як то кажуть, раділи. Але все в рамках розумного. Адже попереду був цілий сезон.

- Крім студентської збірної є і славна історія виступів у національній збірній. Свій перший виклик в національну пам'ятається?
- Так. Дебютував у молодіжній збірній в квітні 2008 року. Вийшов у матчі з Румунією. Тоді ми перемогли 4:1. А в національній дебют був на відбіркових матчах до чемпіонату Європи 2010 року. Ігри проходили в Азербайджані. Мене у збірну взяв тоді головний тренер Геннадій Анатолійович Лисенчук.

- Важко було? Конкуренція була високою?
- Та я конкуренції і не відчував зовсім. Я був молодим гравцем. У той момент відповідальність за результат лежала на досвідчених Валерієві Легчанові, Максимові Павленку, нашому воротареві Дмитрові Литвиненку та інших. Я ж набирався досвіду і виходив на заміну. Тому конкуренцію став відчувати року два-три тому, коли вже відповідальність за результат лягала і на мої плечі.

- А який найбільш пам'ятний матч за збірну?
- Тут у мене не найкращі спогади. Перемог і успіхів було багато. Але ось що стосується того, що врізалося в пам'ять це гра на чемпіонаті світу в Колумбії. Моя помилка стала фатальною. На 49-й хвилині гри я заробив шостий фол, аргентинці реалізували 10-тиметровий, що і призвело до поразки збірної України. Зізнаюся чесно - зірвався. Не вистачило психологічної витримки. І ще один матч зі знаком «мінус». Це чвертьфінал Євро-2016 у Сербії. Тоді Мілош Сіміч за секунду до фінального свистка забив у наші ворота і вивів сербів у півфінал Євро-2016. Ми програли 2:1. Безпосередньо моєї провини немає. Але грає-то команда. І осад на душі у мене до цих пір ... Ось ці два матчі. Але вірю, то прийде день, і ці неприємні спогади витіснить велика перемога.

- Щиро цього бажаємо. Але футзал - це твоя робота. А ось що важливо для тебе за межами майданчика?
- Родина. Я весь час зі своєю сім'єю. Дуже люблю свою дружину - Юлю. Вона розуміє і підтримує мене у всьому. Всі успіхи і невдачі ми переживаємо разом. А ще у мене є радість - мій син Лев, якому в жовтні буде чотири роки. Навіть якщо щось не ладиться, неприємності, то п'ять хвилин гри з синочком - і всі проблеми забуті. Крім того, ми всією сім'єю любимо активний відпочинок. Найбільше любимо пограти в волейбол. Але і в інших спортивних іграх беремо участь. Головне - не сидіти на місці. У нас дуже активна сім'я.

- Але сьогодні доведеться проводити більше часу поза сім'єю. До цього зобов'язує нинішній статус. Тепер Дмитро Сорокін - гравець «Екнономаца». Як бачиться перспектива на майбутній сезон у якості легіонера?
- Та нормально. Навіть цікаво спробувати себе в цій ролі. Адже до цього я грав тільки за «Локомотив». Тепер я - легіонер. Незвично. Але конкуренції не боюся. М'яч круглий, майданчик прямокутна, ворота стандартні. Все таке ж. «Економац» - хороший європейський клуб. Попереду непрості гри в чемпіонаті Сербії і Кубку УЄФА. Це новий сезон, нові досвід, нове випробування.

За матеріалами сайту InSports.men
Фото: МФК «Кардинал-Рівне» (Рівне)