Гравець івано-франківського «Урагану» Петро Сенюк став найрезультативним гравцем юнацької збірної України, яка на початку листопада приймала участь у відбірковому турнірі до Юнацьких Олімпійських Ігор.  А вже по поверненню одразу включився з другою командою франківського клубу в підготовку до її старту в Першій лізі. Про свої враження від відбіркових матчів ЮОІ та винесений досвід Петро Сенюк розповів в ексклюзивному інтерв’ю офіційному сайту Асоціації футзалу України.

- Днями ти провів свій перший матч у Перший лізі. Які враження залишилися від дебюту? Чи грав раніше серед чоловіків?
- Так, мені доводилося багато грати проти чоловіків у нас у чемпіонаті. Але на такому рівні, як Перша ліга – це мій перший досвід. Але те, що я очікував від суперника, те й виправдалося. Ми юнацькою збірною проводили проти «Епіцентру» товариську гру, ця команда цим же складом грала й у п’ятницю.

- У другому пропущеному м’ячі десь відчуваєш свою провину?
- Звичайно, відчуваю. Доводиться вчитися на помилках. Знав, що суперник буде прибирати м’яч в сторону, але не встиг накрити його удар по воротах. Мені тренер казав за цю помилку, але я і сам знав, що помилився. У той момент не хотілося викидуватися, але вийшло так, що дав пробити.

- Ти починав грати в команді під назвою «Карпати» (Кути), а як взагалі прийшов в футбол?
- Була колись така команда. У футбол я прийшов випадково. Я навчався у художній школі, а до мене прийшов друг і запропонував піти на тренування. Я кілька разів сходив, мене це зацікавило, і після трьох років у художній школі одразу перейшов у футбол. Півтора роки грав у себе в районі, а потім пішов до ДЮСШ в Івано-Франківську.

- Вибач, а у художній школі що робив? Малював?
- Так.

- І як – виходило? Портрет зараз можеш намалювати?
- Виходило, але то не моє було. Після того, як я записався на футбол, одразу зрозумів, що то не моє. За портрет не скажу, але днями закінчив малювати стінгазету в коледжі – куратор групи попросив. Не скажу, що мені часто малювання буває потрібним, але інколи буває беру олівець до рук.

- Як прийшов до того, що змінив футбол на футзал?
- Це якось відбувалося поступово. Я грав за команду у великому футболі, і паралельно проводилися тренування у залі. Я у спортивну школу прийшов на сьомий клас, і в мене був один тренер з великого футболу, а Володимир Ярославович Слободян запропонував з хлопцями прийти на футзал. За нами приїжджала машина і привозила на тренування, а потім відвозила в інтернат. Час від часу грав, і на перших турнірах я себе зарекомендував як воротар. Ми поїхали у Донецьк на змагання, і там у воротаря виникли проблеми зі здоров’ям. Треба було комусь стати на ворота, і я відіграв той турнір як воротар. А потім ми вже поїхали на Кубок України, де грали проти тієї ж команди, що і в Донецьку. Ми ту гру програли 0:8, і тренер сказав, щоб я пригадав свої воротарські здібності.

- У цьому році для тебе юнацький футзал фактично завершився – щось встиг в України виграти в турнірах ДЮФЛ?
- Щось виграти не вдавалося. Брав призові місця на Кубку України, і то – в якості воротаря. Коли грав по U-14, то взяли «срібло». Програли тоді команді з Горлівки 1:5, і я на воротах стояв. У юнацькому футзалі я не маю, чим похизуватися.

- Так ти вже з воротарством закінчив, чи ще можеш повернутися?
- Ні, вже не думаю. Але у збірній грав як п’ятий польовий. Як ми поїхали до Словенії на «Турнір розвитку УЄФА», то тренер спитав: «В кого є навички гри у воротах?». Я підняв руку, бо вже був досвід, і на тренуваннях почав награватися як п’ятий польовий.

- Ти влітку брав участь у турнірі, який проходив у Монтесільвано. Наскільки він став корисним особисто для тебе, і який досвід виніс з нього?
- У Словенії був перший досвід гри за збірну, і я дуже хвилювався. У Монтесільвано в нас команда вже була складена з тих, хто вже був зі словенським досвідом, і були такі, кого викликали вперше. Дуже гарний за рівнем був турнір. Ми почало його вдало, але у півфіналі по пенальті програли «Мовістар Інтеру». Дуже корисний був турнір, хоча він більше був товариський, і мова про результат не йшла. Набагато корисніший був нинішній турнір в Сербії, бо він був офіційним, і гра вже йшла на результат.

- У Сербії ти став найрезультативним в збірній України, забивши 4 м’ячі, а яка позиція на майданчику тобі ближче?
- В атаці, на позиції «стовпа».

- Головний тренер збірної України Віталій Одегов відмічав, що ти єдиний у команді, хто міг зіграти на позиції «стовпа». Хто з гравців цього амплуа тобі до вподоби?
- Феррао з «Барселони». В нього можна вчитися всьому – це ж «Барселона», це ж рівень. Цікаво дивитися, як він приймає м’яча, як позбавляється опіки. Намагаюся дивитися за його грою в Ютубі, в Інстаграмі на нього підписаний. Не пропускаю хайлайти, повністю дивився його гру проти «Мовістар Інтеру».

- А щодо Андрія Сімки?
- О-о! Мені теж до вподоби, як він грає. Дуже розумний футболіст. І це не один я так кажу – це всі визнають. Він чудово тримає м’яч, який у нього завжди під контролем. Дивитися, як він грає, як тренується, це теж колосальний досвід.

- З яким настроєм особисто ти їхав до Сербії?
- З бойовим, але чесно скажу, що хвилювався. Насамперед, перед першою грою – бо це була перша офіційна гра в юнацькій збірній. І більше хвилювався не за те, як грати, а більше переживав з результат. Дуже хотілося вдало розпочати, і це вдалося.

- Напевне, після перемоги над Сербією було піднесення. Чому, на твій погляд, для збірної не склався перший тайм проти Португалії?
- Дуже важно з нею було. Знали її рівень, бо подивилися багато матчів індивідуально – Віталій Олексійович скидував нам матчі Португалії на електронну пошту. Рівень Португалії був значно вищий, ніж у сербів, і якось ми неправильно увійшли у гру. Чогось мені здається, якби ми одразу першу гру грали проти Португалії, було б легше. Після пропущеного голу втратили концентрацію, та припустилися багатьох помилок. Прикро, що за рахунку 4:6 не використали багато своїх моментів – і штанга була, і сам на сам не забили, і в мене момент був на прострілі, коли не замкнув. Можливо, десь емоції в той момент заважали забивати. Португальці показали, що нам треба підвищувати свою майстерність.

- Погодишся з думкою, що проти Угорщини у команди вийшли два різні тайми?
- Це я дві руки за! Це видно навіть по рахунку – в першому вели 2:1, а другий програли 2:3, і то – забили з п’ятим польовим. Чомусь було важко входити в другий тайм.

- Частенько футболісти свої забиті м’ячі комусь присвячують – як до цього ставишся?
- Я нікому не присвячував. Дякував Богу, що допоміг мені. Мені не до вподоби ті покази жестів якихось після забитого голу, хизування перед камерою. Краще думати, як ще забити, ніж про святкування.

- Чи відчував підтримку з України в той час, поки перебував в Сербії, і чия підтримка була особисто для тебе найбільш важливою?
- З дому багато хто підтримував, писали. Друг зі Словаччини писав, з коледжу друзі. З батьками постійно підтримував зв'язок – мама дуже сильно підтримувала мене. Хотілося довести, що можемо грати, перш за все, собі, та не підвести тих, хто за нас вболівав і підтримував. Але вже як склалося.

- Якісь терміни для дебюту в головній команді «Урагану» для себе намітив? Наприклад, у цьому сезоні?
- Треба бути адекватним – у цьому сезоні ще рано. Але будемо працювати, щоб цієї мети досягти в наступному сезоні. Перша команда – це інший рівень, і там треба грати, коли ти вже сформований, як футзаліст. Якщо буде такий шанс, то треба прагнути його використовувати.

- Ти вже не вперше викликався до збірної цього віку? Які кроки для себе вбачаєш у подальшому житті у футзалі?
- По нашому віку в 2019 році буде чемпіонат Європи, буду старатися зі збірною потрапити на той чемпіонат. Розумію, що перебування в юнацькій збірній нічого не гарантує, що і в подальшому будуть викликати. Будуть викликати на товариські ігри, якщо будуть – буду працювати, щоб грою доводити, що гідний виклику.

- Твої партнери по збірній Євген Козлов та Едуард Нагорний казали, що бажали б ще з Португалією зіграти та обіграти її. У тебе теж зуб на Португалію?
- З угорцями більше бажання зіграти. Я коли додому повернувся в Україну, в мене ще тиждень були синці від пощипувань. У мене на руці були два великих синці, я такого ще в житті не бачив. Коли були в Італії, то захисник «Мовістару» від мене відмахнувся нігтем, і в мене наслідок був ще місяці півтора. Але то було таке – в процесі гри. А угорці це робили навмисно. У нас суддя був, який володіє російською, він розумів, коли ми з ним спілкувалися. Я питався: «Як це так?», але він не реагував, розводив руками і нічого не казав.

- На завершення пропоную пофантазувати. Чемпіонат Європи з футзалу 2022 року, тобі 22 роки, Петро Сенюк – гравець національної збірної України. Готовий для себе поставити таке завдання?
- Звичайно, готовий. Дуже б сильно цього хотів, і не відкидаю цей варіант для себе, як неможливий. Все можливе, треба лише працювати. Треба від тренування до тренування працювати, розуміти, для чого ти виходиш на майданчик. Треба, щоб усе було поступово, і для мене перший рубіж – це чемпіонат Європи 2019 року.

Прес-служба Асоціації футзалу України 
Фото: НФК «Ураган» (Івано-Франківськ)